(Фото — Олена Божко)
5 липня український актор Юрій Дяк відсвяткував своє 30-річчя благодійною моновиставою в «Кінопанорамі». Усі зібрані за вечір кошти (30 563 гривні) артист перерахував на рахунок благодійного фонду «Краб», який опікується онкохворими дітьми з Національного інституту раку.
Вперше на сцену столичного театру імені Лесі Українки артист Юрій Дяк вийшов іще студентом, 11 років тому. В поточному репертуарі театру йде 9 вистав за його участю, зокрема, «Прощальне танго», «№13 (Шалена ніч, або одруження Пігдена)», «Дрібниці життя» та «Всюди один. Свічка на вітру». А вже в новому театральному сезоні прихильники Юрія Дяка побачать актора у новій постановці, її прем‘єра запланована на осінь.
Попри насичений графік у театрі, актор встигає зніматися в кіно, на його рахунку близько двадцяти робіт. Окрім того, у своєму молодому віці Юрій Іванович, так його називають студенти, вже виховує власний акторський курс в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтва імені Леоніда Утьосова.
Зважаючи на перелічені досягнення, актора можна було б сміливо назвати улюбленцем долі. Утім, за видимою для глядача легкістю та успіхом, криється невидима щодення праця: воля і дисципліна. Актор переконаний, що людина повинна самовдосконалюватись щодня.
Юро, ти, без перебільшень, дуже харизматичний актор, твоя поява на сцені не залишає байдужими глядачів і навіть гарантує успіх виставі. Про це, до речі, свідчать відгуки відвідувачів театру, які вони час від часу залишають на сайті. Але все ж твої батьки свого часу не підтримали вибір цієї професії. Як тобі вдалось відстояти свою мрію?
Вони мене не просто відмовляли, у нас йшла запекла війна. І якби я не був таким упертим, напевно, поступився би мрією. Мені говорили: «Ну куди ти прешся, там же вчаться самі діти та онуки акторів?». І тоді я сказав таку фразу: «І мої діти там будуть вчитись теж!». Я був переконаний на 100 відсотків, якщо я повинен вчитись в театральному, то буду там вчитись. Батьки в той момент не вірили у мої здібності. Мама завжди критикувала мене і на всіх оглядах художної самодіяльності, де я читав вірші, сиділа з заплющеними очима. Казала: «Ой, синку, я хочу на слух зрозуміти, як ти прочитаєш». Я дуже любив співати, а мені мама з братом казали: «Ну що ти співаєш, — в тебе ж немає ні слуху ні голосу». А коли я вступив до університету імені Карпенка-Карого, виявилось, що у мене є і слух, і непоганий голос. І вже на п’ятому курсі, коли на одному з концертів я заспівав «Каватину Фігаро», мама плакала. Звичайно, згодом вона вибачилась за те, що не вірила в мене. Але в свою дитину все-таки треба максимально вірити, давати їй надію і можливість спробувати і це, і це, і це. І тоді вона вже сама згодом вибере, що їй потрібно.
В першому класі вирішив, що стану клоуном. Мені подобалось, коли з мене сміються люди.
(Фото — з особистого архіву Юрія Дяка)
А ти вже змалечку знав, що хочеш бути актором? Бо, як правило, актрисами завжди мріють стати дівчата, а хлопці зазвичай бачать себе космонавтами і військовими.
Ні, до акторства було кілька професій, якими я свого часу дуже-таки серйозно хотів займатись. Коли у мене з’являлось справжнє захоплення, я присвячував йому всього себе. Взагалі я з дитинства був азартний і енергійний пацан, а мама часто повторювала, що за мною ростуть золоті верби (авт., — фразеологізм, який означає «вляпатися в якусь халепу»). В дитинстві у мене було три переломи. І, як згадаю, скільки сліз пролила моя мама, поки я вчився в початковій школі. В першому класі у мене щоденник був весь червоний. Незадовільно за поведінку я отримав вже на другий день навчання. Нас повели на екскурсію школою, а в мене ж тут старший брат вчився, і я вже все знав, де і що знаходиться, тож почав сам всім розказувати. Кожного дня моя перша вчителька Лариса Сергіївна записувала мені у щоденник цілі трактати зауважень: «Ваш син сьогодні зробив те, те і те». До слова, нещодавно був у рідному місті Могилеві-Подільському і заходив до неї у гості. От мені подобалось, коли з мене сміються люди. Коли ти щось відмочиш таке і всі навколо регочуть, і тоді підсвідомо хотілось робити щось ще і ще. А головне, що я отримував від цього величезне задоволення. Тому в першому класі вирішив для себе, що стану клоуном.
Але у юнацькі роки у тебе було іще одне серйозне захоплення — футбол?
Так, з п’ятого до сьомого класу я марив футболом. І зараз інколи теж граю, але рідко. Я залишився фанатом нашої збірної та київського «Динамо», обов’язково дивлюсь футбольні матчі. Я чесно зізнаюсь, що не був першим футболістом, проте, це було серйозне захоплення, я горів цим і дуже старався. Натомість, майже нічого не читав. Не можу сказати, що був у школі двієчником, бо мені все-таки легко давалися більшість предметів, але довго вчитись мені було нудно, бо за цей час я міг би зробити купу справ. Я завжди першим здавав всі роботи і мені говорили: «Дяк, ну перевір ти ще раз!». А я відповідав, що там все ідеально, а потім отримував трійки і четвірки. Але за працю завжди отримував тільки п’ятірки, причому по кілька за один урок. Мені подобалось і ліпити, і збирати щось з конструктора.
Майже всі предмети я вчив на перервах за 15 хвилин і встигав все запам’ятати. Хоча інколи доводилось рятувати свою шкуру і я талановито дурив вчителів. Я стою, відповідаю, а на парті у мене розгорнутий підручник, я слідкую за вчителькою, чи вона не дивиться на мене, і поки викладач заповнює журнал, я читаю усе з книжки, причому, не змінюючи напрямку звуку, щоб не було зрозуміло, що я підглядаю. Якщо ми не хотіли уроку фізики, то просили нашого вчителя Віктора Федоровича розказати нам про Африку. Він побував там і розказував різні історії. І хоч ми їх знали майже всі напам’ять, все одно вмовляли розказати ще. Отак пролітало 20 хвилин уроку і ми були щасливі. А у восьмому класі, якихось декілька місяців, я почав посилено вчити фізику, бо захотів стати електриком. Мій старший брат тоді вже вивчився на електрика і я подумав: «Все, теж буду електриком».
А потім, якось на урок до нас зайшла вчителька з української мови і запитала, чи не хоче хтось на огляді художньої самодіяльності від школи прочитати вірш? А я дуже хотів, але соромився сам сказати, бо і так всюди мене вистачало. Так ось сиджу і думаю: «Ну подивіться ж на мене, скажіть мені: «Дяк, давай!». І тут моя однокласниця Оля каже: «Так от же у нас Дяк є!». Мені аж полегшало, думаю: «Фух! Спасибі тобі, Оля, велике!». На огляді я читав вірш Василя Симоненка «Кривда». Але ж можна було і профукать своє щастя. (авт., — сміється)
На конкурсі я познайомився з директором Будинку школярів Наталією Петрівною Бадан. Вона закінчила Вищу школу режисури у Санкт-Петербурзі. Це дуже інтелігентна жінка, розумна, талановита. Я навіть порівнюю її з Галиною Волчек. Якимось дивом вона опинилася в Могилів-Подільському і, слава Богу, бо, може, і не було б актора Юрія Дяка. Я їй дуже вдячний за допомогу і поради. От тоді я вже хотів бути телеведучим і вирішив вступати в Карпенка-Карого на диктора.
Але що тебе спонукало обміняти професію телеведучого на акторський фах?
На одному з міських концертів, який я вів після 10-го класу, я познайомився з Богданом Бенюком. Я йому зізнався, що хочу бути телеведучим і попросив порадити, як краще підготуватись до вступу. А він подивився на мене і спитав: «Слухай, а кому зараз потрібна «говоряща голова»? Вступай на акторський. Зможеш бути і актором, а, як схочеш, і телеведучим». Я подумав і зрозумів, що дійсно треба вступати на акторський.
В акторській професії можна чогось досягти тільки наполегливою працею, потом і кров’ю, а, якщо в півсили, то нічого не буде.
(Фото — з особистого архіву Юрія Дяка)
І таки вступив на акторський курс до Михайла Резніковича. Взагалі театральні університети щороку атакують тисячі абітурієнтів, конкурс на акторську спеціальність просто шалений. Наскільки складно тобі було витримати таку конкуренцію?
Звичайно, вступити до такого майстра як Михайло Юрійович, напевно, непросто. Я дуже радий, що мені це вдалось. Але, насправді, набагато складніше потім втриматися на курсі. Я пообіцяв собі стати хорошим актором, тому був фанатичним в осягненні професії. Ми займались з ранку до ночі шість днів на тиждень, я намагався багато читати. Мені хотілось отримати всього і побільше. Одного разу Михайло Юрійович навіть сказав мені: «Юра, лечите нервы». Але у цій професії можна чогось досягти тільки наполегливою працею, потом і кров’ю, а, якщо в півсили, то нічого не буде. Довелось дечим і пожертвувати. Я намагався приїздити додому в Могилів-Подільський хоча б раз на місяць. О 10-й ранку в неділю я приїздив і о 22-й я сідав у поїзд, щоб в понеділок повернутись на заняття. Але я швидко зрозумів, що так бути не може: попросив вибачення у рідних і друзів, і перестав їздити. Акторові треба постійно розвиватись, вдосконалюватись і не можна заспокоюватись.
Це водночас і щаслива і складна професія. Бо в тебе, не дай Боже, близьку людину ховають, а ти виставу граєш. І це не цікавить тих 700-900 глядачів, які заплатили гроші і сидять у залі. Вони повинні отримати те, заради чого прийшли. Оця залежність, напевно, єдиний мінус в нашій професії. А так, вона найщасливіша. Та й взагалі кожна професія щаслива, якщо її любити.
Головне, щоб кожна людина зрозуміла, чого вона хоче в житті і займалась улюбленою справою. Скільки людей ниє: «Ой, я до 18-ї в офісі працюю. Мені все це набридло». А заради чого ти сидиш в тому офісі? Заради бабла? Та вали звідти і роби, що ти хочеш. Не обов’язково ж, що улюбленою справою ти будеш заробляти менше. Або все-таки трішечки менше, але хоч не будеш створювати дурнувату атмосферу і заражати нею всіх інших. Ти не будеш приходити додому і отруювати там атмосферу. Головне від всього, що робиш, отримувати задоволення, а якщо ні, то це біда.
В театрі Лесі Українки ти служиш з 2006-го року, потрапив сюди ще студентом другого курсу, як відбувалися твої перші кроки на професійній сцені?
Десь в квітні Михайло Юрійович прийшов до нас на чергове заняття з акторської майстерності і сказав, що двом хлопцям з курсу пощастить, вони поїдуть на гастролі до Німеччини. Я 100 відсотків думав, що то буду не я. Ну хто такий Юра Дяк з міста Могилева-Подільського? Де я і де Німеччина? А потім виявилось, що з курсу обрали мене і Петра Іщука. Це був українсько-німецький проект «Ромео і Джульєтта». Поставила виставу режисер з Мюнхену Катрін Кацубко. Всіх Капулетті грали українські актори, а всіх Монтеккі — німецькі колеги. Я виконував роль друга Тібальта, у мене не було слів. Спочатку ми три тижні репетирували проект в Мюнхені, а потім в Києві цією виставою відкрили в театрі Нову сцену. На щастя, ми з Петьою після цього не спіймали зіркову хворобу. Навпаки, вирішили, що добре було б кожному однокурснику привезти якийсь сувенір з Німеччині.
Згодом було кілька ролей у виставі «Дон Кіхот. 1938 рік» за Булгаковим, потроху почали з’являтись і головні ролі. Мені подобається бути щодня різним. Сьогодні я граю француза, завтра англійця, а післязавтра – американця, але при цьому залишаюсь українцем Юрою Дяком.
(Фото — Ірини Сомової)
Я люблю щирих, відкритих людей, можливо, таких, як я сам.
Можливо, для деяких твоїх прихильників стане новиною те, що ти викладаєш в Естрадно-цирковій академії і вже навіть художній керівник власного курсу. Як тобі запропонували стати педагогом і чи вагався ти?
Викладати мені запропонували сім років тому, одразу після закінчення університету. Для мене це не було несподіванкою, напевно, підсвідомо я відчував, що буду викладати, і готувався до цього з першого курсу, тож одразу погодився. Я зберіг всі свої конспекти та інколи готуюся за ними до занять зі студентами. Спочатку я був другим педагогом на курсі, а три роки тому мені запропонували набрати власний курс. Я почав викладати в 23 роки, а моїм студентам було 17-18 років, тому спочатку була якась недовіра. Але незабаром вони побачили, що я щось розумію і вмію в професії. Авторитет і повагу педагогу потрібно завжди завойовувати: розумом, працею, зацікавленістю і відданістю справі. Театральна педагогіка, на мій погляд, дещо складніша за інші галузі. Для того, щоб виховати хороших акторів недостатньо проводити акторські тренажі, поставити голос та вимову, зі студентами необхідно постійно спілкуватись. Потрібно проводити психологічні та морально-етичні бесіди. Обговорювати, що їх бентежить, з’ясовувати, чому щось не виходить. На це йде дуже багато сил. Але мені подобається викладати і виховувати нове покоління акторів.
У мене склалися дуже хороші відносини з попереднім курсом, я продовжую з ними спілкуватись. Зараз у мене третій курс, восени вже буде четвертий. Ми показали на іспиті «Приборкання норовливої» за Шекспіром, продовжимо працювати над цією виставою з нового навчального року. Я не можу сам себе оцінювати як викладача, але, мені здається, добре, що я і викладаю і працюю актором. Сьогодні я щось надбав в театрі, завтра розповім студентам. І я — хитрий жук, бо вчусь разом з ними, а потім ці навички привношу в акторську професію. І цей обмін – безкінечний.
Прийом студентів — це непроста і дуже відповідальна справа. І всіх завжди цікавить, за яким критеріями відбирають майбутніх акторів. На що орієнтувався ти при формуванні курсу?
По-перше, я обов’язково радився зі своїм другим педагогом, бо нам разом 4 роки викладати і працювати з цими студентами. Окрім професійних здібностей, важливо, щоб вони володіли загальнолюдськими якостями. Я люблю щирих, відкритих людей, можливо, таких, як я сам. І на іспитах дуже швидко і просто виявляється, хто порядна людина, а хто – ні. Це проявляється в спілкуванні. Головне для актора мати рухливу психофізику та уяву. І формування курсу – це дійсно непросто. Бо акторами хочуть бути всі, а ти мусиш відібрати 10 чоловік. І тут головне не помилиться і вчинити справедливо. Треба вміти толерантно поставити двієчку, але подивитися дитині в очі і сказати, що пощастить наступного разу. А комусь не пощастило, і ти гризеш собі лікті. Бо, наприклад, прийшов здібний хлопчина, але з ним вже у якійсь студії так попрацювали, що за три іспити, я не зміг з нього витягнути жодної живої інтонації, його власної думки. А пацан природно здібний, смішнючий, такий, що вийде на сцену і всі вже регочуть. Але я розумію, що нічого з ним зробити не зможу. А інколи приходить дитина, яка ще ніде не навчена, каже, що хоче бути актором і ти віриш їй. І ти просиш: «А зробіть оте і оте», — І він робить, і вірить в то, — «А прочитайте ось це», — Він читає і все бачить внутрішнім зором. І в тебе інколи аж мурашки пробігають. Ось це і є професія актора, коли ти змушуєш глядача здригатись. І ти сидиш у залі і віриш йому. Тоді це справжнє мистецтво.
До речі, з приводу сучасного мистецтва: останні п’ять років в Києві з’являється багато альтернативних академічному театру колективів. Як ти оцінюєш театральний процес в столиці?
Я хочу бути завжди в тренді, тому, по можливості, ходжу в усі театри. Зізнаюся, що інколи я жахаюсь рівню певних вистав і спекуляцією деяких тем. Але щось мене і вразило, передовсім, акторською грою, їхньою самовіддачею. Основне завдання театру, на моє переконання, – виховувати публіку, а не йти за її запитами, виносити мораль, задля якої глядач буде приходити. Але при цьому, я за будь-який перформанс і експерименти, якщо вони виправдані, якщо вони зачіпають глядача за живе. У кожного сценічного жанру – своя мета й ідея, яку туди вкладає режисер. Є театр, а є цирк. Але все повинно бути художньо, зі смаком та ідеєю, а не просто голі тіла та безлад. І на сцену мають виходити не випадкові люди, а професіонали. Все-таки не можна аматорство підносити до рівня професійного мистецтва. Хочеш, роби свій експеримент, будь ласка, але не кажи, що ти займаєшся крутою справою, а всі решта — дурницями
Як ти гадаєш, про що сьогодні варто ставити в Україні?
Як і завжди, потрібно ставити про ті проблеми, які нині існують в нашому суспільстві. Це і ті теми, які існували раніше, приміром, біблійні мотиви про спокусу і ненависть до ближнього, і ті проблеми, які визріли зараз. Треба ставити про відстань між рідними людьми, про прірву у мільйони кілометрів, яка пролягає між батьками і їхніми дітьми, при цьому живуть же вони під одним дахом. А це неминуче призводить до трагедій. Діти не поважають батьків, батькам немає діла до дітей. Значить, вже є криза 40-літніх. Вони витрачають весь час на роботу, щоб прогодувати сім’ю. Значить, уже є тема грошей, заробітчанства, емігрантів. Є ще одна дуже вразлива тема – це віра та релігія. Майже всі війни в світі відбуваються на протистоянні різних релігій. І це вже стало величезною проблемою для всього світу.
Є класика, яку хороший режисер може модернізувати, витягнути звідти актуальні проблеми. Але треба, щоб на ці теми писали і сучасні автори. І це навіть добре, що з’являються альтернативні театри, які співпрацюють з сучасними драматургами. І згодом із 10-20 авторів один-два будуть хорошими. Це повинна підтримувати і влада, але наші ідеї нікому не потрібні. І про це треба ставити. Про те, що нас не чують.
(Фото — Олена Божко)
Незабаром в театрі Лесі Українки закінчується сезон, які плани на відпустку? Де і як її хочеться провести, чому новому навчитись?
Відпустку планую по-різному і заздалегідь, бо у нас (авт. — акторів театру ім. Лесі Укрїнки) є трохи більше місяця, і це єдиний час, коли ти можеш дозволити собі полетіти хоч у космос, але встигнути повернутись до 2-го вересня на збір трупи.
Я відпочиваю по-різному: дивлюсь кіно, люблю рибалити, подорожувати. Я багато чим цікавлюсь. А цього року захопився писанкарством і до Великодня зробив перші 10 писанок. У попередні роки теж намагався щось розписувати воском, але то було жахливо, а торік побував у Коломиї в музеї «Писанка» і купив собі там писачок. Спробував розписати і мені самому сподобалось, які я зробив писанки. Це дуже затратно по часу, але настільки круто, що 10 годин пролітають, і ти можеш не пити, не їсти. І це така емоційна терапія. Я навіть чув, що наших бійців АТО лікують писанкарством.
Є бажання вивчити кілька іноземних мов. Бо, коли ми під час гастролей у Німеччині їхали в метро, до нас заговорила німецькою бабця, а єдине, що ми могли відповісти: «Ніхт ферштейн». Так вона одразу ж запитала: «Френч? Італьяно? Еспаньйола?». І після цього відчуваєш себе недорозвиненим. Тому я хочу зараз вивчити англійську, і потроху її вчу. Ще італійську, а ще купив українсько-польський розмовник.
Я люблю подорожувати і обожнюю гори. Був колись в горах в Канаді, то — неймовірна краса. Але наша Говерла не поступається. Взагалі у нас є дуже багато гарних місць і у мене є бажання об’їхати всю Україну власним транспортом. Але для цього потрібен час і хороша компанія.
З актором спілкувалась Христина Срібняк
galyorka 